Чорнобильська трагедія в долях працівників ПАТ «КВБЗ»
Чотири десятиліття відокремлюють нас від ночі 26 квітня 1986 року – вибуху на четвертому реакторі ЧАЕС. Події, що назавжди змінила життя людей, які у найнебезпечніший момент виконали свій громадянський обов’язок. Напередодні роковин Чорнобильської катастрофи ми звернулися до працівників Крюківського вагонобудівного заводу, які були залучені до ліквідації наслідків аварії або проживали на території, що зазнала радіаційного зараження.
Працівники транспортного цеху Сергій Кулинич та Олександр Танцюра (зліва-направо).
Водій вантажного автомобіля транспортного цеху Олександр ТАНЦЮРА:
«У червні 1986-го мені було 25 років. Я уже мав власну родину. На довгих три місяці довелося покинути вагітну другою дитиною дружину з маленькою донькою на руках.
Додому прийшли військові й вручили повістку. Наказали в триденний термін з’явитися в пункт збору. Спочатку мене разом з іншими кременчуцькими хлопцями привезли у місто Лубни, а вже звідтіля – вирушили в Прип’ятський район, де на нас чекало наметове містечко.
За наказом командування зводили паркан з колючого дроту в межах 30-кілометрової зони відчуження навколо Чорнобильської атомної станції. У селах знімали верхній шар ґрунту, що зазнав радіоактивного забруднення. Далі його вантажили в кузови автомобілів, відвозили у котловани й закопували.
Чорнобиль залишив свій відбиток на моєму здоров’ї, але, дякуючи Богу, живу, працюю. Уже 44 роки за кермом заводської вантажівки».
Слюсар із ремонту колісних транспортних засобів транспортного цеху Сергій КУЛИНИЧ:
«Влітку того року я тільки-но повернувся зі строкової служби в армії. Влаштувався на роботу. Через два місяці вручили повістку на військові збори, після чого одразу відправили до Чорнобиля, а ще за два тижні – перевели в селище Іванків. Це був вересень 1986 року. Ми з хлопцями ремонтували автомобілі, які використовували для перевезення учасників ліквідації наслідків аварії на енергоблоці.
Спочатку в зону катастрофи доставляли нову техніку, щойно з конвеєра. Та після однієї поїздки до зруйнованого реактора її радіаційний фон зашкалював, тож автівки відправляли на так званий «могильник». Абсолютно нові, використані раз чи два автомобілі й досі іржавіють десь у полях Чорнобильської зони. Згодом почали приганяти вживану техніку.
Пригадую, як одного разу нам терміново потрібно було замінити колесо на вантажівці, а на складі запасних не було. Ми з хлопцями швидко з’їздили на той же «могильник», зняли колесо з автомобіля й поставили замість пробитого. На першому ж блокпості спеціалісти перевірили дозиметром усю вантажівку і виявили, що біля правого колеса стрілка приладу показує значне перевищення радіаційної норми. Дісталося ж нам тоді. Довелося екстрено знімати й відвозити його назад.
До участі в ліквідації я мав ідеальний зір і посвідчення майстра спорту з кульової стрільби. А після двох місяців у зоні зараження протягом року почав носити окуляри».
Працівники півскатно-візкового цеху: слюсар з механоскладальних робіт Геннадій БЕРКАЛО, фрезерувальник Олександр МИХЕЙКО, слюсар-ремонтник В’ячеслав ВОЛІКОВ.
Працівники півскатно-візкового цеху Олександр Михейко, В’ячеслав Воліков, Геннадій Беркало з головою цехкому профспілки Любов’ю Горденко.
«Ми всі на той момент вже працювали в ПАТ «КВБЗ», – розповів В’ячеслав Воліков. – В один день отримали повістки. Автобусами нас відвезли до Лубен на збори. Там видали військову форму, сухі пайки й відправили на Київ, а вже звідтіля в Білорусь. Місцем призначення стало село Окопи Наровлянського району Гомельської області.
Як і більшість ліквідаторів, мали завдання будувати паркан навколо зони відчуження і знімати верхній шар ґрунту – здійснювати дезактивацію, як воно називається по-науковому».
«Траплялися й курйозні моменти, – продовжує Олександр Михейко. – В однієї бабусі в селі Вільча був старий дерев’яний паркан, який густо поріс зеленим мохом. Я провів уздовж нього дозиметром, він показав накопичення радіації. Зрозуміло, що паркан ми демонтували. Бабуся це побачила, зчинила страшний галас. Довелося ставити новий.
До слова, людей у селах залишалося ще чимало. Жителі, особливо літнього віку, вирішили залишитися і жити з ризиком, але зберегти своє будоване роками житло».
«І яблука там були смачні. Я таких смачних ніколи в житті не їв, – сміється Геннадій Беркало. – Мабуть, тому, що заражені радіацією були».
Окрім безпосередніх ліквідаторів є на Крюківському вагонобудівному заводі й чорнобильці 3 категорії. Це люди, які проживали на забрудненій території в зоні гарантованого добровільного відселення. Серед таких – маляр корпусу пасажирського вагонобудування Анатолій КУЗЬМИЧ:
Маляр корпусу пасажирського вагонобудування Анатолій Кузьмич.
«14-річним підлітком я зустрів новину про вибух на ЧАЕС. Наша родина жила в селі Вежиця Рокитнівського району Рівненської області. Відстань до Чорнобиля – близько 300 км, але вітер поширив радіоактивні речовини й на Рівненщину. Ця область посідає одне з перших місць за кількістю постраждалих (понад 340 тисяч осіб) та кількістю забруднених населених пунктів.
Після катастрофи в село приїхали спеціалісти і сказали, що у вас зависокий рівень радіації. Наказали затулити вікна вологою тканиною, накрити чимось колодязі.
Багато жителів села одразу виїхали, наша родина залишилася. Батько помер задовго до Чорнобильської трагедії. Мати сама виховувала п’ятьох дітей, тож сил і коштів будувати нове життя на новому місці в неї не було.
Вона й досі там мешкає. Так само, як і моя сестра з родиною. Я ж після повноліття все таки виїхав. Спочатку жив у брата в селі Петрівці Глобинського району, одружився, трудився у тракторній бригаді. Згодом ми переїхали до Кременчука, я влаштувався на роботу в ПАТ «КВБЗ». Тут працюю близько 17 років. Виросли дві доньки, вже маю онуків».
Ось такі вони, працівники Крюківського вагонобудівного заводу, які без роздумів стали на порятунок своєї Батьківщини 40 років тому. Хтось втратив здоров’я, хтось колишнє спокійне життя, але свою місію виконав.